Сімейне право України

Усиновлення
Проблема правового захисту сім’ї і дитинства ось уже тривалий час перебуває в центрі уваги міжнародної спільноти. Особливого значення надається забезпеченню прав дітей як частини населення, що внаслідок своєї вразливості, фізичної і розумової незрілості потребує особливої охорони і піклування з боку батьків і суспільства.
«Декларація прав дитини» проголошена Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 20 листопада 1959 року проголошує, що з метою забезпечити дітям щасливе дитинство і користування, для їх блага і блага суспільства, правами і свободами, які тут передбачені, і закликає батьків, чоловіків і жінок як окремих осіб, а також добровільні організації, місцевих влад і національні уряди до того, щоб вони визнали і намагалися дотримуватися цих прав шляхом законодавчих та інших заходів.
Найважливіший міжнародно-правовий акт у галузі захисту прав дитини – це Конвенція про права дитини, схвалена на 44–й сесії Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1989 р. (Вона набула чинності для України з 27 вересня 1991р.)
Головним завданням Конвенції є забезпечення дітям особливого піклування та допомоги, надання необхідного захисту і сприяння сім’ї як основному осередку суспільства та природному середовищу для зростання і благополуччя всіх її членів і особливо дітей. Конвенція визнає, що дитині для повного та гармонійного розвитку необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові та розуміння, дитина має бути повністю підготовлена до самостійного життя в суспільстві та вихована в дусі ідеалів, проголошених у Статуті ООН, і особливо в дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності та солідарності.
Відповідно до ст.1 Конвенції дитиною є кожна людська істота, що досягла 18–річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше.
Конвенцією проголошений принцип рівної відповідальності обох батьків і законних опікунів за виховання дитини; встановлено обов’язок держави щодо піклування, заохочення та забезпечення прав дитини.
Національне законодавство України в галузі сім’ї і шлюбу виходять з основоположних принципів, зафіксованих у ст.51 Конституції України: «Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожне із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї. Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою».
Сімейний кодекс України є основним законодавчим актом у сфері регулювання сімейних відносин.
Проект Сімейного кодексу України був зареєстрований у Верховній Раді України 19 липня 1999р. шість разів проект включався до порядку денного пленарних засідань Верховної Ради України для розгляду в першому читанні, але завжди – в останній робочий день тижня. То щоразу або напередодні знімався з розгляду, або, оскільки був останнім у списку, на його розгляд не вистачало часу. І лише 18 травня 2000 р. він був розглянутий і прийнятий у першому читанні, тобто за основу.
У другому читанні Сімейний кодекс України був прийнятий Верховною Радою 5 травня 2001 року. У третьому читанні кодекс був прийнятий Верховною Радою 15 листопада 2001р.
На Сімейний кодекс України Президентом України було накладено вето. Зауваження Президента України стосувалося двох позицій:
1) Упущено право прокурора звертатися до суду з позовом про захист сімейних прав та інтересів особи;
2) Дата введення в дію Сімейного кодексу України – 1 січня 2002 року є нереальною.
3) Сімейний кодекс України був остаточно прийнятий 10 січня 2002 р.
СК «Регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою:
– зміцнення сім’ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;
– утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім’ї;
– побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки;
– забезпечення кожної дитини сімейним вихованням можливістю духовного та фізичного розвитку.
Ст.3
1. Сім’я є первинним та основним осередком суспільства;
2. Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.
Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та інших поважних причин не проживають спільно.
Дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
3. Права члена сім’ї має одинока особа.
4. Сім’я утворюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборононених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Відповідно до ст.20 Конвенції про права дитини, та дитини, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка в її власних найкращих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу, що надається державою.
Одним із проявів державного піклування про таку дитину є можливість її усиновлення.
Ст.207 СК:
1. Усиновленням є приняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочка чи сина, що здійснене на підставі рішення суду, крім випадку, передбаченого ст.282 цього Кодексу.
2. Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя».
Усиновлення – акт великої соціальної ваги, прояв гуманізму та жертовності, а також реалізація природної потреби материнства і батьківства та водночас захист від самостійності.
Усиновлення не може вважатися актом, який задовольняє «виключно» інтересам дитини.
Вона відповідає інтересам й усиновлювачів. Більше того, усиновлення покликане служити інтересам і майбутніх поколінь, забезпечуючи їм можливість бути, як усі: мати, не лише мати і тата, але і бабусю та дідуся, мати родину.
Віднесення розгляду заяви про усиновлення до компетенції суду і визнання рішення суду юридичною підставою для виникнення відповідних правових наслідків започаткувало нову сторінку діяльності судової влади. У сфері приватних відносин суд не лише вирішує спір про права дитини в конфліктній ситуації, а й надає право започатковувати бажані для суспільства відносини. Як і в інших, у цій ситуації суд також досліджує питання про наявність у особи відповідного права, що повністю узгоджується із функціями суду як органу правосуддя.
Ст.208СК:
1. Усиновленою може бути дитина (ст.6 цього Кодексу)
2. У виняткових випадках суд може постановити рішення про усиновлення повнолітньої особи, яка не має матері, батька або булла позбавлена їхнього піклування.
У цьому разі суд бере до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, та інші обставини, що мають істотне значення.
Усиновлення не може стосуватися особи, батьки якої померли після досягнення нею повноліття, за умови належного виконання ними своїх батьківських обовязків.
Наявність у особи, яка бажає бути усиновлювачем, своїх дітей не є перешкодою для усиновлення.
Закон не встановлює максимального віку особи, яка може бути усиновлена. Отже, не виключно, що нею може стати і та, кому за тридцять.
Дитина, покинута в пологовому будинку (чи підкинута), іншому закладі охорони здоров’я або яку відмовилися забрати з них батьки, інші родичі, може бути усиновлена після досягнення нею двомісячного віку.
Дитина вважається покинутою в пологовому будинку, якщо жінка, яка її народила, втекла не визначивши письмово своєї волі щодо влаштування дитини. Траплялось, що така жінка називала вигадане прізвище, а це виключало можливість встановлення її особи.
Дитина може бути покинута з різних причин, іноді під тиском важких обставин. Такі ж важкі обставини іноді змушують жінку написати заяву про відмову забрати дитину.
Враховуючи первинність природного, а не придбаного материнства і батьківства, ст.209 СК, передбачає можливість усиновлення лише тоді, коли протягом встановленого строку дитини не вдається передати в сім’ю батьків. З цих міркувань про усиновлення дитини безпосередньо після її народження не може йти мова.
Ст.211СК:
1. Усиновлювачем дитини може бути дієздатна особа, віком не молодша двадцяти одного року, з винятком, коли усиновлювач є родичем дитини.» різниця в віці між усиновлювачем та дитиною не може бути більшою ніж сорок п’ять років.
2. Усиновлювачем може бути особа, що старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менше як на п’ятнадцять років.
У разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років.
3. Усиновлювачами можуть бути подружжя, а також особи, зазначені у частинах п’ятій та шостій цієї статті.
Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі.
4. Особи, які не перебувають у шлюбі між собою, не можуть усиновити одну і ту ж дитину.
Якщо такі особи приживають однією сім’єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини.
5. Якщо дитина має лише матір, вона не може бути усиновлена чоловіком, з яким її мати не перебуває у шлюбі.
Якщо дитина має лише батька, вона не може бути усиновлена жінкою, з якою він не перебуває у шлюбі.
Якщо такі особи проживають однією сім’єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини.
6. Якщо дитина має лише матір або лише батька, які у зв’язку з усиновленням втрачають правовий зв’язок з нею, усиновлювачем дитини може бути один чоловік або одна жінка.
7. Кількість дітей, яку може усиновити один усиновлювач, не обмежується».
Згода бути усиновлювачем дитини – акт великої правової ваги, а тому таке бажання має виходити від особи, яка повністю усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними.
Ст.212СК визначає які особи не можуть бути усиновлювачами Не можуть бути усиновлювачами особи які:
1) обмежені у дієздатності;
2) визнані недієздатними;
3) позбавлені батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;
4) були усиновлювачами іншої дитини, але усиновлення було скасовано або визнано недійсним з їхньої вини;
5) перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркотичному диспансері;
6) зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами;
7) не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу);
8) страждають на хвороби, перелік яких затверджений Міністерством охорони здоров’я України;
9) є іноземцями, які не перебувають у шлюбі, крім випадків, коли іноземець є родичем дитини:
Крім осіб, зазначених у частині першій цієї статті, не можуть бути усиновлювачами інші особи, інтереси яких суперечать інтересам дитини.
Конкуренція кількох осіб, які бажають усиновити дитину, надзвичайно рідкісне явище. Але коли це сталося, перевага надається тим, у сім’ї яких виховується дитина.
Ст.218СК:
1. Для усиновлення дитини потрібна її згода, якщо досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити.
Згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає її вікові.
2. Дитина має бути проінформована про правові наслідки усиновлення, та стану здоров’я.
3. Усиновлення провадиться без згоди дитини, якщо вона у зв’язку з віком або станом здоров’я не усвідомлює факту усиновлення.
4. Згода дитини на усиновлення не потрібна, якщо вона проживає в сім’ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками».
Ст.219 СК:
1. Усиновлення дитини провадиться без згоди батьків, якщо вони:
1) невідомі:
2) визнані безвісно відсутніми;
3) визнані недієздатними;
4) позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється;
2. Усиновлення дитини може бути проведено без згоди повнолітніх батьків, якщо судом буде встановлено, що вони, не проживаючи з дитиною понад шість місяців без поважних причин, не проявляють щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її.
Так, якщо мати, батько дитини невідомі, тобто коли дитина була підкинута, знайдена або у разі, коли батьківство щодо позашлюбної дитини не було визначено, питати згоду немає у кого, а отже, усиновлення дитини може бути здійснено без будь-яких пересторог.
Якщо мати, батько визнані безвісно відсутніми, не виключено, що вона, він кимось тримаються в неволі. Тому усиновлення їхньої дитини було б актом несправедливим.
Особа, визнана недієздатною, не усвідомлює значення своїх дій, не може керувати ними, у зв’язку з цим не може особисто виховувати дитину. Однак її обов’язок утримувати дитину не припиняється. Усиновлення дитини, батько якої визнаний недієздатним, позбавить його в майбутньому можливості одержувати матеріальну допомогу від дитини. Ця обставина мала би також враховуватися судом. Тому розгляд заяви про усиновлення дитини, один з батьків якої визнаний недієздатним, вимагатиме від суду особливої уваги, щоби його рішення відповідало засадам справедливості, добросовісності та розумності.
Позбавлення матері, батька батьківських прав щодо усіх дітей, або деякого з них тягне за собою додаткові правові наслідки, серед яких можливість усиновлення цих дітей без їхньої згоди.
Заклад охорони здоров’я чи навчальний заклад можуть не дати згоди на усиновлення дитини без достатніх для цього підстав. Якщо це буде встановлено судом, заперечення цих закладів не буде перешкодою для усиновлення.
Судова процедура усиновлена була встановлена Законом України «Про внесення змін та доповнень до Кодексу про шлюб і сім’ю України від 30 січня 1996 р.
Розгляд судом справи про усиновлення розпочинається поданням заяви про усиновлення.
Заява про усиновлення має бути подана до суду персонально тією особою, яка претендує бути усиновлювачем. Подання заяви через представника, тобто процесуальне представництво, не допускається. Закон забороняє пересилання заяви про усиновлення поштою. Такі застережні заходи були вжиті як реакція на численні порушення закону. Тому суддя, який приймав заяву про усиновлення, повинен пересвідчитися у тотожності особи, яка написала заяву, і того, хто її подає, переконатися у справжності намірів особи, в усвідомленні нею правових наслідків усиновлення, бажанні та можливості виховувати дитину у своїй сім’ї.
Особа, яка подала заяву про усиновлення, може змінити свої наміри і відмовитися від усиновлення. Право на відмову на усиновлення, як уже зазначалося, триває до набрання чинності рішенням суду про усиновлення. Після цього відмова від усиновлення, тобто від прав та обов’язків як матері, батька, вже неможлива.
Закон не надає усиновлювачеві права вимагати скасування усиновлення на тій підставі, що він передумав.
Ст. 224 СК:
– Суд, постановляючи рішення про усиновлення дитини, враховує обставини, що мають істотне значення, зокрема:
1) стан здоров’я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання, ставлення до виховання дитини;
2) мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину;
3) мотиви того, чого другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо один із подружжя подав заяву про усиновлення;
4) взаємовідповідальність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, а також те, як довго ця особа опікується вже дитиною;
5) особу дитини та стан її здоров’я;
6) ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити.
2. При дотриманні всіх умов, встановлених цим Кодексом, здатності особи, яка бажає усиновити дитину, забезпечити стабільні та гармонійні умови для життя дитини суд постановляє рішення, яким оголошує цю особу усиновлювачем дитини.
3. Суд не може відмовити особі в усиновленні на тій підставі, що вона вже має або може народити дитину.
4. Суд, постановляючи рішення про усиновлення повнолітньої особи, враховує мотиви, на підставі яких особи бажають усиновлення, можливість їхнього спільного проживання, їхній сімейний стан та стан здоров’я, а також інші обставини, що мають істотне значення».
Ст. 225 СК:
1. Усиновлення вважається здійсненим у день набрання чинності рішенням суду про усиновлення.
2. За бажанням усиновлювача державний орган реєстрації актів цивільного стану видає на підставі рішення суду Свідоцтва про усиновлення, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України».
Свідоцтво про усиновлення – альтернативний документ, який лише підтверджує усиновлення.
Конституція України у ст.32 проголосила право на таємницю особистого життя людини. У цьому контексті особа має право на таємницю від інших про стан здоров’я (зокрема, про безплідність), і як результат цього – на таємницю дій, спрямованих на появу в сім’ї дитини.
Кожен, хто з будь-яких джерел дізнався про перебування на обліку осіб, які бажають усиновити дитину, про подання особою до суду заяви про усиновлення чи навіть про наявність рішення суду про усиновлення, повинен утримуватися від розголошення цієї інформації.
У частині другій ст.226 СК йдеться про два види таємниці усиновлення: від інших людей і від самої дитини.
Право дитини на таємницю усиновлення полягає, насамперед, у праві вважати себе рідною дитиною і бути такою, як інші: з мамою, татом, бабусею, дідусем. Ця впевненість, поєднана з генетичним прагненням бути часточкою роду, – запорука душевної рівноваги дитини.
Якщо ж дитина знає про смерть своїх батьків, вона має право знати стежку до їхніх могил. У цій ситуації усиновлювачеві просто не слід нагадувати про усиновлення. Сумлінне виконання нею, ним своїх обов’язків неодмінно оживить у дитини потребу і бажання назвати їх мамою, татом.
Усиновлення у невеликому місті чи селі приховати важко або взагалі неможливо. У такій ситуації дотримання таємниці усиновлення зводиться хіба що до мовчання: усі знають, але ніхто не говорить про це.
Частина третя ст.226 СК стосується випадків, коли усиновлення було таємним для самої дитини, але згодом нею була одержана відповідна інформація.
Ст 232. Правові наслідки усиновлення.
1. З моменту здійснення усиновлення припиняються особисті та майнові права і обов’язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням.
При усиновленні дитини однією особи ці права та обов’язки можуть бути за бажанням матері, якщо усиновлювачем є чоловік, або за бажанням батька, якщо усиновлювачем є жінка.
2. Якщо після смерті одного з батьків дитини або розірвання шлюбу з особою, визнаною судом недієздатною другий з батьків дитини вступив у повторний шлюб і його дружина, чоловік у повторному шлюбі бажають усиновити дитину, баба, дід дитини з боку того з батьків, хто помер або визнаний недієздатним, рідні брати, сестри дитини мають право подати до суд заяву про збереження між ними та дитиною, яку усиновлюють, правового зв’язку.
Припинення правового зв’язку між усиновленою дитиною та її батьками, а також іншими родичами за походженням – це лише один із наслідків усиновлення.
Слідом за ним одномоментно наступає інший – виникнення особистих і майнових прав та обов’язків між дитиною та усиновлювачем, а також між дитиною (яка стала внучкою, внуком, сестрою, братом) і батьками усиновлювача, його рідними дітьми. Майбутні діти усиновленої особи вважатимуться внуками усиновлювача.
Усиновлювачі одержують правовий статус матері, батька, а усиновлені – правовий статус дитини (сина, дочки).
Обсяг прав та обов’язків щодо дитини усиновлювачів та рідних батьків є однаковим навіть тоді, коли усиновлювачі не записані матір’ю, батьком дитини.
Усиновлювачі не мають права на покриття витрат на виховання та утримання дитини, хоча морально-етичних перешкод для надання їм такого права немає.
Усиновлена особа має такі ж права та обов’язки щодо прибраних матері, батька, як і рідні діти.
Усиновленні припиняє право дитини на утримання яке вона мала до цього моменту від рідної матері, батька, діда, баби.
Усиновлення не припиняє право власності дитини на частку квартири, приватизованої нею разом з батьками.
Усиновлена дитина, батьки якої загинули від нещасного випадку, зберігає право на пенсію, інші соціальні виплати, які були їй призначені.
Одночасно, відповідно до Цивільного кодексу України, усиновлена дитина зберігає і право на відшкодування шкоди, завданої заподіянням смерті годувальника. Розумність такої норми очевидна, оскільки в противному випадку усиновлення пов’язалося би з певними матеріальними втратами, які могли б бути серйозною перепоною для нього.
Ст. 235 СК:
1. Орган опіки та піклування здійснює нагляд за дотриманням прав дітей, які усиновлені і проживають в Україні.
2. Нагляд за дотриманням прав дитини, як усиновлена, здійснюється до досягнення нею повноліття».
Сьогодні в нашій державі проголошується пріоритет сімейного виховання дитини і в останнє десятиріччя зроблені важливі кроки для розвитку сімейних форм влаштування дітей, які з різних причин втратили власну родину. Альтернативою інтернатному вихованню є форма виховання дітей в будинках сімейного типу та в прийомних сім’ях, яка ще знаходиться в стадії розвитку. Подальше створення і підтримка дитячих будинків сімейного типу забезпечить право дітей, які з тих чи інших причин втратили сім’ю, зростали в атмосфері родинного тепла, мати надійний захист і можливість для повноцінного розвитку, соціального становлення, підготовки до самостійного життя. Дитячі будинки сімейного типу, як форма сімейного влаштування, найбільш повно забезпечують право дітей, які втратили родину, зростати в сім’ї й мати необхідні умови для повноцінного розвитку особистості. Утримання дитини в інституціональній установі більш витратне ніж у дитячих будинках сімейного типу (відповідно 1.120.00 $ і 560.00 в рік).
Однією з основних і досить широко розповсюджених форм влаштування вихованцю інтернатного закладу є усиновлення. Інститут усиновлення – один з найдавніших правових інститутів і існує в усіх сучасних правових системах. За своїм призначенням інститут усиновлення покликаний забезпечити нормальне сімейне життя і виховання дітей, які втратили батьків або позбавлені батьківського піклування. Шляхом усиновлення дитина, що втратила батьків, міститься в іншу родину, одержує можливість сімейного життя і виховання в родинному середовищі, а в особі усиновителів – здобуває людей, що в усіх відносинах повинні замінити йому батьків. Характерною рисою українського інституту усиновлення є те, що він позбавлений майнових основ і цілком підлеглий задачам забезпечення інтересів неповнолітніх дітей. Основним принципом, на якому відбувається подальша розбудова і вдосконалення інституту усиновлення, є найкраще забезпечення захисту інтересів та прав дитини при усиновленні. Нажаль, під час усиновлення дітей спостерігаються порушення. Неврахування прав і інтересів дитини призводить, навіть, до морально-психічних травм. Наприклад, коли особа, яка хоче всиновити вихованця інтернату, «придивляється» до нього, відвідує, зарошує в гості, а потім відмовляється. Нажаль, права дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування в Україні реалізуються в умовах економічних та соціальних протиріч, нестабільності, що негативно впливають на розв’язання проблем захисту цієї категорії дітей.
Вдосконалення системи усиновлення одне з найважливіших завдань нашої держави і суспільства. Усі питання, які пов’язані з соціально-правовим захистом дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування повинні терміново вирішуватись.
Об’єктом особливої уваги з боку держави, як наголошується в Конвенції про права дитини, мають бути діти, що живуть у важких соціальних умовах. До категорії таких дітей на Україні належить низька груп: діти-сироти; діти, позбавлені батьківського піклування; діти із соціальних сімей; діти, які порушили закон; діти-інваліди; діти із сімей безробітних або ті, що змушені працювати; діти-жертви економічних катастроф; діти, що втекли з дому; діти-наркомани та ті, що зловживають спиртними напоями. Зростає кількість бездоглядних дітей. Щороку понад 12 тисяч дітей знаходять покинутими, загубленими, забутими і майже половина з них-це малята віком від семи років. Як результат – у будинках дитини, дитячих будинках і школах-інтернатах кількість дітей, позбавлених родинного середовища та опіки, зростає. Кожна з цих категорій дітей потребує особливої уваги і диференційованого підходу щодо форм захисту. Відповідно до статті 20 Конвенції про права дитини діти, постійно чи тимчасово позбавлені сімейного оточення, мають право на особливий захист та допомогу з боку держави. Держава повинна забезпечувати соціальний захист дитини, позбавленої родинного середовища, та забезпечувати відповідну альтернативу сімейної турботи або, в таких випадках, розміщення в відповідні заклади по догляду за дітьми. Крім того, при забезпеченні цих прав повинна бути врахована культурна належність дитини.
Дійсно, держава надає притулок самотнім, нікому непотрібним дітям. Порядок і розміри відшкодування витрат на перебування дитини в будинку дитини, дитячому будинку, дитячому будинку-інтернаті, школі-інтернаті, дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім’ї, іншому закладі для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлюється законодавством України. Але, щоб дитина не відчувала себе обділеною, мало її утримувати, можливо, навіть у відносно нормальних умовах. Необхідно створити особливі умови, що визначатимуть її побут, її фізичне та психічне здоров’я, характер, а також спілкування з оточуючими людьми. На жаль, майже в усіх закладах, де виховуються діти-сироти і діти, позбавлені з різних причин сімейного оточення, панує специфічна сирітська атмосфера. Особлива проблема –відсутність у таких будинках вільного помешкання, де дитина могла б відпочити від інших дітей. Кожна людина з дитинства потребує спілкування з іншими, але водночас їй необхідне усамітнення. Кожна людина потребує того особливого стану самотності, відособлення, коли іде внутрішня робота, коли формується самосвідомість особистості.
Аналіз проблеми сирітства свідчить про те, що умови, в яких живуть такі діти, гальмують їхній розумовий розвиток, спотворюють розвиток особистості, затримують її соціально-психологічну адаптацію. У цих дітей тяжка доля. В своєму анамнезі вони, як правило, мають досить непрості показники. У них можуть бути відхилення у розумовому та фізичному розвитку. В результаті діти, які повинні навчитися говорити і ходити у рік чи два, починають говорити й ходити в три-чотири роки, внаслідок чого вони відстають у своєму розвитку і не можуть стати школярами звичайних шкіл, а поповнюють контингент допоміжних шкіл або дитячих будинків.
Для реально втілення положень, проголошених статтею 20 Конвенції про права дитини, необхідно гуманізація системи сирітських та спеціальних навчальних закладів, їх реформування, запровадження нових інформаційних технологій навчання, альтернативних форм опіки над дітьми. В статті 24 Закону України «Про охорону дитинства» йдеться про реорганізацію та ліквідацію навчально-виховних закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, передачі дітей на виховання та спільне проживання в прийомній сім’ї або дитячі будинки сімейного типу. Для реалізації цього права слід використовувати уже напрацьований певний досвід інших країн світу.
Становище у правовій сфері охорони дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування в Україні потребує вдосконалення не лише в аспекті дотримання міжнародних нормативно-правових актів, а й у напрямі загального поліпшення становища дітей, захисту їхніх інтересів, охорони здоров’я, розвитку. Гострою проблемою залишається недостатнє інформування суспільства, батьків, вихователів, працівників соціальних служб, самих дітей про вже прийняті і діючі нормативні акти в сфері захисту прав дітей, зокрема дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування. Необхідна прозорість роботи всіх органів, які займаються проблемами усиновлення, опіки та піклування.
У законодавстві необхідно деталізувати «початковий» етап усиновлення. Процес усиновлення є тривалим. Законодавство чітко не визначає час, протягом якого має відбуватись усиновлення. Юридичним фактом усиновлення стає після прийняття відповідного рішення суду. Проте початок цієї діяльності законодавця дотепер не цікавить.
Усиновлення охоплює, по-перше, «пошук» майбутнім усиновлювачем дитини і, по-друге, налагодження певних стосунків з нею (або членами її сім’ї). Зрозуміло, що раннє малолітство дитини видозмінює другий з окреслених елементів.
Враховуючи важливість цього етапу, що передує факту юридичного усиновлення вбачається за необхідне запропонувати свій погляд на регулювання цих відносин. Особливої зацікавленості у цьому контексті набуває тимчасове проживання дитини у сім’ї майбутніх усиновлювачів, що досить часто має місце перед усиновленням. Це тимчасове проживання у тому числі й у сім’ях іноземців (під час канікул, літнього відпочинку або зустрічі, побачення). Таке тимчасове проживання можна принципово визначити як «тимчасове влаштування».
Зрозуміло, що у цьому випадку не йдеться про «прокат» дитини. Навпаки, з метою запобігання можливого у майбутньому скасування рішення про усиновлення, правове регулювання відносин між дитиною та ймовірними усиновлювачами повинно чітко окреслювати їх взаємну поведінку. Власне право на пошук дитини для майбутнього усиновлення не тільки не виключається, а навпаки прямо визначається у сімейному законодавстві України.
Особа, яка може бути усиновителем зацікавлена у «доборі» дитини, з урахуванням власних, особистих критеріїв (раса, національність, зовнішність, стать, віросповідання, стан здоров’я, соціальне оточення, у яких народилась та проживала дитина до усиновлення). Ці особистісні критерії вибору дитини для майбутнього усиновителя пов’язані з мотивами, на підставі яких така особа бажає усиновити конкретну дитину. У сімейному законодавстві лише у ст.224 СК України (рішення суду про усиновлення) вказано обов’язковість з’ясування питання стану здоров’я дитини, що підлягає усиновленню. Суд, постановляючи рішення про усиновлення дитини, враховує обставини, що мають істотне значення, зокрема особу дитини та стан її здоров’я (п.5 ч.1 ст.224 СК України). Зрозуміло, що особа, яка бажає усиновити дитину, володіє такою інформацією ще до моменту подання заяви про усиновлення. Вітчизняне законодавство залишає поза увагою цей важливий елемент усиновлення, не регулюючи порядок отримання інформації про дитину.
Література:
1. Декларація прав дитини. 1959р.
2. Конвенція про права дитини
3. Конституція України Видавництво «Право» Київ 1996р.
4. Сімейний кодекс України
5. Зорислава Ромовська. Сімейний кодекс України. Науково-практичний коментар. Видавничий дім. Київ 2003р.
6. І.Б. Усенко «Основи правознавства». ВТФ – «Перун». Київ 1997р.